Казка про дівчинку, яка знайшла дорогу в Країну Тролів

Передмова для батьків

Ця казка один з прикладів нашого проекту «Казки карантинного періоду» — атипова активність команди «Читай Швидко» в період пандемії 2020-го року та карантину. Більше про цю ініціативу можно прочитати ось за цим посиланням.

Якщо вам хочеться заспокоїтись, то саме зараз вмощуйтесь з дитиною зручніше на дивані, можете зробити собі чаю, відчинити вікно, та вкритися трохи колючим покривалом. Починайте читати казку, вона має терапевтичний еффект. Власне як будь-яка казка 🙂

Якщо вам хочеться трохи перепочити, то переходьте за цим посилання, та вмикайте аудіосказку. Вона разрахована трохи більше ніж на 10 хвилин. За цей час ви можете встигнути зробити собі каву, поставити на кухні улюблену музику та трохи потанцювати. А потім можна включити ще одну казку… і ще одну 🙂

Тримайтеся.

Казка про дівчинку, яка знайшла дорогу в Країну Тролів

Жила-була дівчинка яка дуже любила читати, і звали її Василинка. Скрізь, де б вона не була, її супроводжувала книга. Читала все підряд, але найбільше їй подобались казки. Їх могла прочитати від корки до корки на одному диханні. Кожна нова книга не давала їй спокою. Василинка не могла заснути поки не дізнається, чим же закінчилась казка, і що сталось з головним героєм.

Коли вдома не залишилось жодної книги, яку б не прочитала Василинка, вона вирішила, що прийшов час записатись в бібліотеку. В її місті була тільки одна бібліотека, але там зберігалися найрізноманітніші книжки. Тут можна було знайти зовсім нові видання і старовинні книги.

Бібліотекар бачив Василинку щодня. Як тільки сходило сонце, дівчинка бігла за новою книжкою. Починала читати, не встигнувши навіть вийти з бібліотеки. Бібліотекар не раз робив їй зауваження, що через книжки вона нічого не помічає.

«Чому ти під ноги не дивишся, Василинка, – обурено сказав він дівчинці, – занурилась в книгу і не бачиш, що перед тобою стоїть стелаж».

«Ой-ой, пробачте, Іван Іванович, – схаменулась дівчинка, відірвавши очі від розкритої книги, і додала – цікаво ж!»

Таке траплялось кожного разу, коли Василинка відвідувала бібліотеку. Книга поглинала її увагу з перших рядків, і ніщо не могло її відволікти. Так сталось і сьогодні. Взявши нову книгу про єдинорогів, вона попрямувала до виходу. Вже залишилось декілька метрів, але дівчинка знов зачиталася і не змогла не звернути з дороги. Замість того щоб пройти прямо і повернути вліво, Василинка пішла направо – туди, де починався довгий коридор. Вона його бачила кожного разу, коли переступала поріг бібліотеки, але ніколи не ходила в ту сторону. Так, думаючи, що вона йде до виходу, дівчинка попрямувала по невідомому коридору. Пройшла повз однієї двері, потім другої, третьої. Зупинилася лише тоді, коли дочитала до кінця першу главу.

«Щось довго я йду» – подумала дівчина і підняла голову.

На свій подив вона побачила замість тротуару, який був під стінами бібліотеки в тіні кленового листя, кручені сходи. Василинка обернулась назад і виявила, що від головного виходу її відділяє довгий коридор.

«Мабуть я пішла не в ту сторону», – подумала дівчинка.

Василинка подавила хвилювання, яке охопило її в перші секунди, і почала озиратися на всі боки. Їй хотілося скоріше повернутися додому, щоб прочитати нову книжку, і в той же час вона згорала від цікавості.

«Цікаво, куди ведуть ці сходи»? – прошепотіла дівчинка і почула, як у відповідь їй відгукнулось відлуння. Так, простоявши пару хвилин і не наважуючись зробити крок на першу сходинку, дівчинка сказала: «Подивлюсь, що внизу, а якщо заблукаю, то покличу Івана Івановича».

Сходинка за сходинкою – ось і закінчилися кручені сходи. Василинка опинилась в підземному сховищі. Скрізь стояли книги, тонни, гори книг. Розкривши рот від подиву, вона почала розглядати стелажі. Дівчина пройшла декілька рядів, поки не побачила маленьку книгу в шкіряній палітурці. З невідомих причин її рука потягнулася саме до цієї книжки. Відкривши титульний аркуш, Василинка побачила назву «Відображення в гірському струмці», і підпис – «Ім’я автора назавжди залишиться таємницею».

Вона почала читати цю книгу. На перших сторінках описувалась гірська місцевість, річки і незрозумілий валун. Валун був великий, та що там великий, просто величезний камінь, який відламався від вершини гори і впав на землю.

«І випив я із гірського струмка. Обтрусив краплі і глянув на себе у воду. Тут я побачив його – маленького чоловічка з розпатланим волоссям, який злякався і побіг до валуна у лісі», – читала Василинка, не усвідомлюючи, що вже давно вголос вимовляла рядки з книжки.

«Цікаво, кого ж він побачив у відображенні струмка»? – подумала дівчинка і продовжила читати. Далі говорилося про те, яким був валун і що знаходився він на північно-західній галявині в лісі.

Дівчинка вирішила дочитати наступного разу, тому що прийшов час йти додому. Перед тим як закрити книгу, Василинка перегорнула пару сторінок вперед і побачила незвичайні рядки: «Сміливець, який збере карту і пройде усі випробування, відкриє дорогу в Країну Тролів».

«Що»? – закричала дівчинка і відскочила від книги під гуркіт власного відлуння, яке поступово розчинялося в тиші.

Вернувшись на пару рядків назад, вона прочитала вголос:

«Вирушай в замок Оббертлино, щоб знайти перший елемент карти під статуєю Кам’яної Сови. На ньому буде вказана наступна частина маршруту, який приведе тебе в країну казкових жителів».

Василинка швидко перегортувала сторінку за сторінкою, але більше не було ні єдиного слова про тролів і казкову країну. Поставивши книгу на місце, дівчинка побігла додому. Вона навіть забула історію про єдинорогів, яку запоєм читала вдень. Все, що вона хотіла – це потрапити в Країну Тролів, але спочатку потрібно знайти перший елемент карти.

Відкривши пошукову систему, дівчинка почала розбиратися, де знаходиться замок Оббертлино. Як виявилося, він був недалеко від сусіднього міста, але відправитись туди самостійно вона не могла. Василинка вирішила попросити допомоги у батьків.

«Тато, мама, а давайте поїдемо в замок Оббертлино» – сказала дівчинка.

«Василинка, що ти придумала, він давно закритий» – відповіла мати.

«Ні, – тут же подав голос тато, – він працює тільки у вихідні, коли приїжджають туристи».

«Татусь, матуся, давайте поїдемо, будь ласка» – благала Василинка.

«Добре-добре, не верещи, поїдемо в неділю» – пообіцяли їй батьки.

Через декілька днів сім’я Василинки поїхала в Оббертлино. Як і казав тато, тут були натовпи туристів, що хотіли подивитись на Середньовічний замок. Батьки приєднались до групи туристів, а Василинка почала шукати статую Кам’яної Сови. Вона думала, що треба шукати скульптуру у формі птаха, але тут такого не було. Як раптом біля статуї якоїсь огрядної жінки вона помітила напис «Кам’яна Сова».

«А що це за Кам’яна Сова така»? – запитала Василинка у екскурсовода.

«О, це забавна історія. За легендою тут жила герцогиня з роду Совье, яку місцеві прозвали Сова. Вона страх як не любила тролів».

«Тролі? Він сказав тролі»? – подумала про себе дівчинка, але виду не подала, вона ловила кожне слово екскурсовода.

«І ось, – продовжував він, – одного разу вона штовхнула маленького троля, що пробігав біля ніг, а він у відповідь перетворив її на камінь. Відтоді вона стала статуєю».

Екскурсія рушила далі по залу, а Василинка залишилась перед Кам’яною Совою. За мізинцем лівої руки статуї вона побачила маленький згорток. Розкривши його, дівчинка прочитала: «Збери черепашок з Тирренського моря, яке омиває західне узбережжя Італії».

Італія не йшла з голови Василинки. Їй неодмінно треба туди. По приїзду додому дівчинка попросила батьків відправитись до Тирренського моря. Батьки купили квитки на літак і усією родиною полетіли в Італію. Але коли літак приземлився, вони не змогли поїхати на море – Василинка, її тато і мати захворіли. Наступні дні вони не вставали з ліжка, постійно кашляли і чхали.

Через 7 днів до Василинки повернулась бадьорість духу, а вслід за нею стали краще почувати себе і батьки. Повністю видужавши, дівчинка відправилась на море збирати черепашок. На узбережжі серед усіх однакових була одна, несхожа на інших, черепашка. Вона переливалася на сонці усіма барвами веселки. Цю черепашку і вирішила взяти Василинка. Заглянувши всередину, вона побачила такий же згорток, як у статуї Кам’яної Сови. Там було написано, що треба поїхати в село Островушки й кататись на велосипеді по полю протягом однієї години.

«Так в Островушках живе моя бабуся» – зраділа дівчинка. Василинка кожне літо гостювала у неї і знала всі поля навкруги.

Коли вони приїхали до бабусі, дівчинка об’їздила поле вздовж і поперек. Бачить – птах, що пролітає над полем, випустив з дзьоба щось схоже на згорток. Ударивши по педалях велосипеда, Василинка за секунду була біля того місця. Там вона знайшла згорток, в якому було сказано їхати в замок до Рапунцель. Замок, де жила дівчина з неймовірно довгим волоссям. Василинка знала, не даремно ж вона читала багато казок. Наступного дня вона відправилася до Рапунцель, щоб отримати останній згорток.

Зустрівшись з нею, дівчинка переконалась, що принцеса була неймовірно красивою. Рапунцель погодилась віддати згорток в обмін на те, що Василинка скаже, ким була її мати. Василинка відповіла, що вона була королевою, і отримала згорток, яким Рапунцель прикрашала своє золотисте волосся.

«Ура, – кричала дівчинка, – це останній елемент карти і тепер я дістанусь Країни Тролів».

Вона поспішила додому, щоб поділитись своїм щастям з батьками. Спочатку вони їй не повірили, але боялися відпускати в подорож саму, тому почали збирати валізи разом з нею.

Так починалась подорож Василинки в Країну Тролів, але це вже зовсім інша історія.